ІНФІНІТИВ — ЕТИМОЛОГІЯ
інфініти́в
запозичення з західноєвропейських мов;
нім. Infinitív, фр.infinitif, англ. infinitive походять з пізньолат. īnfīnītīvus (modus) «неозначений (спосіб)», пов’язаного з īnfīnītus «незакінчений, необмежений», утвореним із заперечної частки in- «не-» і дієприкметника fīnītus від дієслова fīnio «обмежую, визначаю», похідного від fīnis «межа»;
р. болг. м. инфинити́в, бр. інфініты́ў, п. infinitivus, ч. infinitiv, слц. infinitív, вл. infinitiw, схв. ȕнфинитūв, слн. ínfinitiv;
Етимологічні відповідники
| Слово | Мова |
| infinitive | англійська |
| інфініты́ў | білоруська |
| инфинити́в | болгарська |
| infinitiw | верхньолужицька |
| īnfīnītus «незакінчений, необмежений» | латинська |
| in- «не-» | латинська |
| fīnio «обмежую, визначаю» | латинська |
| fīnis «межа» | латинська |
| инфинити́в | македонська |
| Infinitív | німецька |
| īnfīnītīvus (modus) «неозначений (спосіб)» (modus) | пізньолатинська |
| infinitivus | польська |
| инфинити́в | російська |
| ȕнфинитūв | сербохорватська |
| infinitív | словацька |
| ínfinitiv | словенська |
| infinitiv | чеська |
Етимологічний словник української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України