ПРИКМЕТНИК — СЛОВОВЖИВАННЯ

Для багатьох людей, що навіть добре володіють українською мовою, часто постає питання, як правильно сказати по-українському: два вихідні дні чи вихідних дні? Адже відомо, що з числівниками два, три, чотири, коли вони стоять у називному відмінку множини, належні до них іменники також стоятимуть у тім же відмінку, але чи узгоджуються так само й прикметники з іменниками при відповідних числівниках?
Аналізуючи твори наших класиків, бачимо, що обидва варіанти мають право на існування, цебто прикметник може стояти в називному й родовому відмінках множини. У Лесі Українки читаємо: «Уже минуло з того часу аж три довгі роки», бачимо, прикметник у називному відмінку множини використовує І. Нечуй-Левицький: «Знайшла два невеличкі горщечки». Але в Марка Вовчка знаходимо вже родовий відмінок прикметника: «Два-три далеких постріли давали відчувати цю тишу»; те саме бачимо в І. Тобілевича: «Два невідомих мені товстющих пана приїхали з оцим листом, кажуть, з Кракова».
Отже, ці обидві форми є паралельні; кожний може користуватись ними відповідно до вподоби. У своїй белетристиці й публіцистиці я волію ставити в таких випадках прикметник у називному відмінку множини: «Чотири вірні товариші не зрадили його й тут».

Вищий ступінь якісних прикметників творять, як відомо, додаванням до основи чи кореня звичайного ступеня прикметника суфікса -іш- або -ш-: червоний — червоніший, довгий — довший; найвищий ступінь порівняння твориться з вищого ступеня прикметника додаванням до нього префікса най-: червоніший — найчервоніший, довший — найдовший.
Є ще й складена форма вищого ступеня прикметників, що твориться додаванням до звичайного ступеня слова більш: витриманий — більш витриманий, — і найвищого ступеня, складеного з слова найбільш і звичайного ступеня: найбільш витриманий.
Хоч ці форми ступенювання прикметників — проста й складена — є ніби паралельні, проте українська художня література й жива народна мова давали перевагу, за деякими винятками, простій: «Їй-бо, взяла б оцю спідницю, якби ж трошки довша була» (з живих уст); «І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюбленіші діти свого смутного краю, як і цеє вбоге й забите дівча, — люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами в чужих людей і пасинками долі» (С. Васильченко).
Однак на сторінках газет, а часто й у науковій літературі вдаються до складеної форми ступенювання: «Цей спосіб — більш зручний для практичного застосування», — читаємо в журналі; «Самі передові райони області ще не закінчили збирання врожаю», — читаємо в газеті; «Найбільш цікавим був виступ акробатів», — чуємо в доповіді; «Передова частина української інтелігенції намагалася зробити українську літературу більш дійовою і активною», — бачимо в дисертації. Але куди природніше звучить по-українському: «спосіб зручніший», «найпередовіші райони», «найцікавішим був виступ акробатів», «зробити українську літературу дійовішою й активнішою».
Складеної форми ступенювання вживають здебільшого тоді, коли вона стосується дієприкметника. Наприклад: випробувати — випробуваний — більш (найбільш) випробуваний. Ця форма буває потрібна й тоді, коли порівнюють не іменник з іменником через прикметник вищого ступеня, а — прикметник із прикметником: «Він — більш хитрий, як розумний». У такому разі слово більш відповідає російському скорее: «Он — скорее хитрый, чем умный». Допоміжне слово найбільш часто не так порівнює, як відзначає вагу або роль прикметника в фразі, відповідаючи якоюсь мірою російському главным образом: «Це є найбільш характерні ознаки нашого часу».
Слово самий як допоміжне для творення найвищого ступеня порівняння часом трапляється в класичній літературі: «Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней» (Панас Мирний). Однак уживати цієї форми не варто, щоб не плутати слово самий із подібним щодо звукового складу словом самий, яке означає «один тільки»: «Ми вже так вихарчувалися, що їмо самий хліб і цибулю» (І. Нечуй-Левицький). Поєднуючись часто з прислівником тільки, слово самий підкреслює винятковість: «У нашій області — самі тільки передові райони, тому й область звуть передовою».
Якщо треба надати щонайбільшої міри певній ознаці, то до найвищого ступеня порівняння додають частки що- або як-: «Він — щонайстарший над усіма» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Данилові довелося лише думати про якнайскорішу реалізацію свого плану» (І. Ле).
Вищий ступінь порівняння прикметників звичайно вимагає після себе прийменників від, за, над, проти з відповідними відмінками або сполучників як, ніж: «Страх — більший від переполоху» (М. Номис); «Це буде мій твір, може, кращий за ті, які ви читали» (М. Коцюбинський); «У дружбі він свої чуття гартує, у нім сильніше «наше» над «моє» (І. Муратов); «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим» (Т. Шевченко); «Повітря в горах — дуже прозоре, отже, й видимість тут стала набагато краща, ніж на рівнині» (О. Гончар).
Проте в поточному мовленні часом доводиться спостерігати відступи від цього правила, коли, аби утворити вищий ступінь прикметника, вдаються до прислівникової форми з родовим відмінком слова: «У зайця задні ноги довше передніх»; «Він розумніше свого брата». Ці відступи — помилкові. Треба казати: «задні ноги — довші, ніж (як або за) передні», «довші проти передніх», «розумніший за (від або проти) свого брата», «розумніший, ніж (як) його брат»

Інколи трапляються такі звороти: «Тут була хата Шевченка», «Треба берегти гнізда птахів», де родовий відмінок означає належність якоїсь речі комусь або чомусь. Проте в аналогічних випадках українська класика й живе народне мовлення частіше вживають присвійного прикметника: «Розсердився за ції бабусині речі» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Подай-но йому Петрову свитку» (С. Васильченко); «Отцева й материна молитва зо дна моря верне» (М. Номис). Отож, і в перших двох фразах слід сказати: «Тут була Шевченкова хата»; «Треба берегти пташині гнізда». У діловому листуванні, що потребує точного означення, іменник-прізвище ставлять у родовому відмінку: майно Бондаренка. Так само, коли за іменником-підметом далі йде кілька прізвищ, що означають належність, ці прізвища ставимо в родовому відмінку, а не творимо з них присвійних прикметників, як то було в попередніх прикладах: «Твори Шевченка, Франка, Лесі Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української літератури» («Літературна газета»). Також тоді, коли до прізвища додається ім’я чи якийсь епітет, треба вдаватись до родового відмінка, а не присвійного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасові Шевченкові, твори великого Шевченка. У родовому відмінку ставимо іменник-прізвище в тому разі, коли присвійний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: «повісті Квітки-Основ’яненка», а не «Квітчині-Основ’яненкові повісті».

Прикметники багатий, хворий, гарний, поганий, високий, бистрий та інші вимагають після себе прийменника на з іменником у знахідному відмінку: «Настя така багата на слово, що я не мала коли й промовити до бабусі» (Ганна Барвінок); «Удався бідний на розкоші, та бистрий на розум» (із живих уст); «Він — змалку хворий на груди» (з живих уст); «На обличчя був препоганий» (Б. Грінченко); «На зріст височенька» (Б. Грінченко). Прикметник заздрісний (завидющий) стоїть із прийменником на та іменником у знахідному відмінку («заздрісний на чуже»), або з прийменником до й родовим відмінком іменника («заздрісний до чужого»), або без прийменника, лиш з іменником у давальному відмінку («заздрісний чужому»); прикметник ласий стоїть із прийменником на та іменником у знахідному відмінку («ласий на ковбаси») або з прийменником до та іменником у родовому відмінку («ласий до ковбас»).
Прикметник свідомий стоїть у реченнях звичайно з іменником у родовому відмінку — свідомий чого: «Маяковський був свідомий великого значення кіно» (журнал «Мистецтво») .
Прикметники близький, цікавий стоять у реченнях або з іменником у родовому відмінку, або з прийменниками до, на й відповідним відмінком залежного іменника: близький смерті й близький до смерті, цікавий того й цікавий на те («Зо всього знає дядько потроху, а цікавий на такі речі — страх!» — М. Коцюбинський).
Ці паралельні форми, коли прикметник вимагає після себе прийменника або виступає без нього, треба знати, особливо літераторам, коли розмір і ритм тексту потребують конденсованого вислову: близький смерті, цікавий знати тощо.
Слід мати на увазі й те, що інколи в реченні відривають прикметника від іменника, до якого він належить, щоб надати фразі характеру врочистості: «У перснях вона срібних руками у стан хибкий узялася» (Марко Вовчок); «Навчив його, мов сарану, скакати і голосним лякати серце ржанням» (П. Куліш).

Українська літературна мова й народне мовлення засвідчують дієслова, утворені від вищого ступеня прикметників за допомогою інфінітивного суфікса -ти, а іноді й префікса по-: широкий — ширший — ширшати, холодний — холодніший — холоднішати — похолоднішати. Наведемо приклади: «Тюрма неначе ширшає» (Т. Шевченко); «Просто фізично відчуваю, як я змужнів і навіть порозумнішав» (Ю. Яновський); «Погіршали харчі, похолоднішало в хаті, але Пріська не звертала ні на що уваги...» (Л. Яновська).
Із цього слід зробити висновок, що не конче треба вживати зворотів із дієсловом стати або зробитись і відповідним прислівником (прикметником) у вищому ступені порівняння, на зразок: стало холодніше, він зробився розумнішим, — і там, де тільки можна, треба користуватись формою дієслова, утвореного від вищого ступеня прикметника.

Візьмімо такий уривок із художнього твору одного з відомих стилістів сучасної української прози М. Стельмаха:
«І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець воду, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, та й не журяться, а цвітуть собі.
І над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям...
І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки».
У цьому довгому уривку ми бачимо низку підрядних речень: що зайшли в туман, що струшують зі своїх крилець воду, що стала в чиємусь вікні, що причаївся в узголов'ї на другому покосі,— а крім того, дієприкметники з суфіксом -л-: потемнілі, не затужавілого. Уявімо собі, який вигляд мав би цей уривок у перекладі російською мовою. Можна напевно сказати, що всі ці підрядні речення, замість описових конструкцій що зайшли, що струшують, починались би активними дієприкметниками: зашедшие в туман, стряхивающие со своих крылышек воду, ставшая в чьем-то окне, притаившийся в изголовье; українські дієприкметники з суфіксом -л- було б замінено російськими активними дієприкметниками з суфіксом -вш-; зворотам потемнілі трави, потемнілі вітряки відповідали б потемневшие травы, потемневшие мельницы,, а звороту не затужавілого зерна — не затвердевшего зерна.
Чом так відрізняються граматичні форми українського оригіналу й російського перекладу? Тому що форм активних дієприкметників із суфіксами -ущ-, -ющ-, -ящ- і -вш- немає в українській мові, й письменник мусив удатись до описової форми на зразок що зайшли або до дієприкметників із суфіксом -л- — потемнілі, затужавілі.
Але ми знаємо багато слів із суфіксами -ущ-, -ющ-, -ач-, -яч-, що походять від дієслів: лежачий («Лежачого не б`ють». — М. Номис), питущий («Я — не питущий, отже, не підкочуйтесь до мене з чаркою». — В. Кучер), невмирущий («Слався, горде комсомольське плем`я, невмируща молодість моя». — І. Нехода), трудящий, роботящий («А трудяще, а чепурне, а роботяще!» — Т. Шевченко) тощо. Хіба ці слова не є активні дієприкметники? Ні, це віддієслівні прикметники, що втратили дієслівні ознаки (час і вид) і означають уже не дію, як дієприкметники, а сталу властивість когось чи чогось.
Немає в українській мові й форм пасивного дієприкметника теперішнього часу на зразок російських читаемый, получаемый, делаемый, але зрідка трапляються віддієслівні прикметники з суфіксами -им- (невгасима любов), -ом- (невідомий чоловік), що також утратили ознаки дії й набули постійної якості.
Щоб легше було зрозуміти сказане, порівняймо дві фрази: «Під лежачий камінь вода не тече» й «Павло підняв лежачу на підлозі монету». У першій фразі слово лежачий є віддієслівний прикметник, що втратив ознаки дієслова й має постійну властивість — лежати; в другій фразі слово лежачу виконує функцію невластивого українській мові активного дієприкметника, через що фраза звучить важко, неприродно, штучно. Так сказати по-українському не можна, а треба: «Павло підняв монету, що лежала на підлозі».
Розгляньмо ще такий приклад: «Питущого й близько не підпускай до комори чи каси, бо проп'є все». Так сказати по-українському можна, бо тут слово питущий — віддієслівний прикметник, що передає постійну властивість п'яниці. А спробуймо лиш надати цьому слову функцію активного дієприкметника й подивімося, що вийде: «Людина, питуща некип'ячену воду, може заслабнути на шлунково-кишкові захворювання». Кожний, хто хоч трохи знає українську мову, відчує, що така фраза звучить по-українському дико, її конче треба перебудувати так, щоб у ній не було активного дієприкметника питущий. Це можна зробити двома способами — або користуючись описовою формою підрядного речення: «Людина, що п'є некип'ячену воду, може заслабнути на шлунково-кишкові захворювання», — або вдаючись до дієприслівника: «Людина, п'ючи некип'ячену воду, може заслабнути на шлунково-кишкові захворювання».
Тут виникає слушне питання: чи ця особливість української мови — уникати вживання форм активних дієприкметників — не обмежує наших можливостей вислову? Чи описові конструкції, до яких мусимо вдаватися замість активних дієприкметників із зазначеними вище суфіксами, не обтяжують фрази, не позначаються кепсько на стилі викладу? Як бачимо з наведеного на початку статті уривка з твору М. Стельмаха, це ніскільки не порушило ні мелодійності ритму, ні стрункості, простоти викладу авторової думки. І навпаки — як псують милозвучність, стрункість, простоту й утруднюють вимовляння незграбні спроби живосилом застосувати в українському реченні невластиву форму активного дієприкметника! Ось невдала фраза з одного сучасного оповідання: «Нам важко бачити тебе прикутим і страждаючим». Можна за попереднім прикладом поставити замість страждаючий дієслово: «Нам важко бачити, як ти страждаєш прикутий»; можна скористуватись і віддієслівним прикметником: «Нам важко бачити тебе прикутим і стражденним». Часто буває можливо замінити активний дієприкметник пасивним дієприкметником від того ж дієслова.
Інколи можна замінити активний дієприкметник дієприслівником від того ж дієслова або іменником іншого кореня: замість неправильно складеної фрази «Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали важливість поставленого питання» можна сказати: «Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали важливість поставленого питання» або «Під час обговорення доповіді всі промовці зазначали...». Тим, кому потреба протокольної точності, можна скористуватись описовою конструкцією: «Усі товариші, що виступали (або — брали участь у виступах), зазначали...»
Як бачимо, є багато різних способів, щоб, не порушуючи милозвучності української мови, правильно й точно передати те, що в російській мові передається активними дієприкметниками.