ДОРІКАТИ — СЛОВОВЖИВАННЯ

Правильніше: докоряти (дорікати) кому за що; закидати кому що; випікати очі кому чим

Правильніше: скубти моркву; без вогню варити; виїдати очі

Правильніше: цвікати (цвіркати, цвірінькати) в очі чим

Правильніше: колоти очі докорами; цвікати в очі; їсти поїдом

Це слово (так само як і його синоніми докоряти, закидати) вимагає після себе давального відмінка: дорікати, докоряти, закидати (к о м у?) учневі. «Дорікали Петрові Ткаченкові, що не додержав слова». (С. Васильченко.)

О ні, я вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що учили, як могли,
Що все-таки мені за гроші бідні
Із ярмарку сопілку привезли.
(Д. Павличко.)

У творах українських письменників кінця XIX — початку XX ст. здебільшого виступає така ж форма. Порівн.: «Я посилаю її [невістку] в поле, а сама порядкую в хаті, а невістка каже, що я нічого не роблю та давай мені дорікати». (І. Нечуй-Левицький.) «Але якось зовсім несподівано він [Гнат] з гірким жалем почав оповідати їй про своє життя, про свою недолю, дорікати їй, нащо вона запропастила його вік молодий». (М. Коцюбинський.)
Проте у творах письменників минулого траплялися і конструкції з додатком у знахідному відмінку. Порівн. у Марка Вовчка: «Гріх вам буде, що ви мене хліба куском тепер дорікаєте». «Інші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами» і «Як вона [Катря] плакала, як ридала! Якими допіками палкими, якими гіркими його дорікала!»
У сучасній мові вживання дієслова дорікати з додатком у давальному відмінку переважає. «В сінях Сашко ще сміявся, а Тетяна дорікала йому». (О. Копиленко.) «Дивувалась [Михайлина] сама собі: не було сина — скучала, тужила, а повернувся — не зраділа. Дорікала сама собі, але сили не було, щоб заговорити зараз з ним». (Ю. Збанацький.) «Тепер Тася нервово ходила по кімнаті з папірцем у руках і цілком слушно дорікала матері». (Л. Дмитерко.)