КИЦІ — ЕТИМОЛОГІЯ

малу поширеність слів кик, ки́кнути можна пояснювати табу на назви такого роду і магічною силою, яка приписувалась подібним словам;

як семантичні паралелі пор. укр. ги́нути й гну́ти, крути́тися і скрути́тися («Щоб ти скрутився!» – емфатичне побажання смерті);

очевидно, продовжує псл. *kyk- «згинатися; (перен.) гинути» «іє. *keuk- «кривити, згинати, скручувати»);

ідея смерті асоціювалася з ідеєю згинання і скручування;

неясне;

псл. kyka «щось загнуте, скручене, сплетене, зламане, обрубане»;

споріднене з лтс. kūķītis «карлик», kūkša «стара зігнута жінка», kauka «чуприна, чуб», kùoks «дерево; прут; кий», лит. kùkis «гак, гачок», kuka «дрюк», kuke «товста частина палки», гот. hauhs «високий», двн. hōh «тс.», дінд. kucáti, kuncate «звивається, кривиться»;

іє. *keu-k-/kouk-/kuk- «кривити, гнути, скручувати»;

відрив р. [ки́ка] від [ки́чка] (Фасмер II 231, 241–242) або припущення первісного значення «кучер» (Machek ESJČ 243) непереконливі;

р. [ки́ка] «жіночий головний убір; частина хомута; перекладина на носі судна», [ки́чка] «тс.; заплетене або зібране в пучок волосся у жінок; верхівка; тімʼя; передня частина річкового судна; пень», бр. [кі́чка] «смоляний пень», др. кыка «верх голови; волосся на голові; повʼязка», п. kiczka «цурка; палка; пучок, вʼязка; [сніпок соломи для покриття даху; звій, валик волосся]», ст. Kika (прізвисько чоловіка, який утратив руку), ч. [kyczka] «суцвіття проса, вівса; пучок волосся, чуб, чуприна; прикраса з пірʼя; плетена різка», слц. [kyka] «безрукий каліка; прут, палка; напханий кінським волоссям валик для підкладання під чепець; чепець», болг. заст. ки́ка «довгий пучок волосся, залишений на остриженій голові», схв. ки́ка «коса», слн. kíka «пучок волосся; пипоть», стсл. кыка «волосся»;

очевидно, утворене на основі нвн. Kessel (‹двн. keʒʒil) «котел, казан», спорідненого з дфриз. zetel, дангл. cietel, англ. chettle, дісл. ketill ‹ пгерм. *katila-, що походить від лат. catil(l)us, зменш. від catīnus «глиняна чаша, миска, блюдо; плавильний тигель»;

складне утворення не зовсім ясного походження;

може вважатись або результатом видозміни вигуку аке́т, або самостійним утворенням з підсилювальної частки a i вигукової форми -кец(ь), пов’язаної, можливо, з іменником ки́ця;

результат видозміни форми ки́ка (дит.) «м’ясо» з одзвінченням к, яке тут, можливо, слід пов’язувати з афективно-емоційним забарвленням слова, характерним для ряду українських народно-розмовних слів з ґ (пор. ґаву́ля, ґи́ґнути, ґила́, ґоло́бати);

псл. koťъ;

споріднене з лит. kate «кішка», лтс. kaķis «тс.», прус. catto «кіт», двн. kazza «кішка», свн. нвн. Katze «тс.», дісл. kǫttr «кіт», kettä «кішка», дангл. catt «кіт», англ. cat, лат. cattus, дірл. ірл. cat, кімр. kath, брет. kaz «тс.»;

можливо, псл. kotъ запозичено з латинської мови у IV ст. н. е. через германське посередництво або й прямо;

можливо також, що германські і кельтські форми запозичено з латинського джерела, або, навпаки, латинське слово походить із германського;

подібна назва для кота існує і в неіндоєвропейських мовах (пор. ар. qiṭṭ «кіт», qiṭṭa «кішка»), що дає підставу розглядати цю назву як давнє мандрівне слово суспільноетнічних культур Європи і Азії;

р. бр. болг. кот, др. котъ, п. kot «кіт; (мисл.) заєць», ч. слц. kot «кіт», вл. kóčka «кішка», нл. kot, полаб. ťötåi (‹*koty) «коти»;